В.В.Жайворонок

Мовні одиниці - етносимволи в інтерпретації О.О.Потебні

   Поступ етносоціуму невіддільний від становлення його мови як основного виразника духовних потенцій етноспільноти і разом з тим показника рівня її культурного розвою. І не біда, що багато чого в мові стерлося часом і внутрішній образ того чи іншого питомого слова не завжди вдається точно встановити. Мовна одиниця продовжує виконувати свою основну функцію - об'єктивувати думку, актуалізувати її, бо вже сам звуковий комплекс першої, як говорить О.О. Потебня, "стає натяком, знаком минулої думки" [Эстетика, с. 306].
   Однаково продуктивними є як шлях від образу до пізнаваного, так і зворотний шлях від пізнаваного до образу. За О.О. Потебнею, образ слова - це його знак, символ, звідки постає уявлення, внутрішня форма. Так чи інакше, образ у слові - це щось нерухоме на відміну від значення, яке завжди змінне, тому часто відмінне від образу. Як говорить О.О. Потебня, "значення щодо образу є завжди щось інше, часто навіть неоднорідне" (с. 367), тому й розуміємо у слові значення і уявлення як внутрішній знак першого (с. 300, 418). Саме уявлення в слові найчастіше й буває затемненим, що спричиняє до виникнення нових образних значень слів. Цитуючи О.М. Афанасьєва, О.О. Потебня зауважує, що "слово й вираз від початку були метафоричним уподібненням і мали лише поетичний символ" (с. 430). Це можна пояснити міфічною природою людського мислення, що на перших порах ігнорувало мислення наукове, тому породжувало прості поетичні пояснення тих чи інших явищ на зразок "хмара - це камінь, гора", а "душа - це дихання, пар, дим, вітер" (с. 447). Людина називала спочатку близьке, що саме по собі було міфом. Але останній, у свою чергу, ставав матеріалом для інших міфів, в основу яких лягали явища більш вражаючі, отже здебільшого релігійні, божественні. Небесна хмара ставала земною коровою, а між небесним вогнем і земним встановлювався чіткий зв'язок. Тим самим земне сходило з небес (с. 448), бо небесне вражало, лякало, часом приголомшувало.
   Сам міф складається з образу і значення, зв'язок між якими не доводиться, а приймається на віру. У міфі образ та значення нетотожні, існує інакомовність образу, який суб'єктом не усвідомлюється, бо сам цілком (не розкладаючись) переноситься в значення (с. 432). Взагалі міф є поетичним словесним твором (с. 433) і все словесне в міфології поетичне. Поетичність як така є образністю у слові, отже внутрішньою формою, що не виключає ні релігійного, ні філософського, ні історичного змісту (с. 460). О.О. Потебня вважає, що міфотворчість у слові з часом не припиняється. "Створення нового міфу полягає в створенні нового слова" (с. 439). Разом з тим поява наукової метафори означає зникнення міфу (с. 434), бо на відміну від міфічного поетичне мислення виокремлює, в свою чергу, наукове, зокрема аналіз і критику (с. 420). Саме поетичне мислення передбачає значення мовної одиниці як реалізацію образу, бо "всяке розуміння слова є певною мірою нове його усвідомлення, і всяке слово, як дійсний акт думки, с точним показником ступеня розвитку думки" (с. 442), і поетичної зокрема.
   Взагалі слово як таке є найбільш явним для свідомості показником здійснення акту пізнання (с. 446). Отже, мовна одиниця як продукт міфічного мислення стає водночас об'єктом наукового аналізу. Як зазначає О.О. Потебня, "наука в своєму теперішньому вигляді не могла б існувати, якби, наприклад, порівняння душевних порухів з вогнем, водою, повітрям, всієї людини з рослиною і т. ін., що залишили чіткий слід у мові, не набули для нас значення тільки риторичних прикрас або забулися зовсім; а втім, вона розвинулася з міфів, утворених за допомогою слова. Сам міф подібний до науки в тому, що й він постав через прагнення до об'єктивного пізнання світу" [Мысль, с. 121].
   Саме тому, що в основі мовної одиниці лежить чуттєвий образ як вихідна форма думки, в слові від природи закладено простір для поетичного образу, який проходить дві стадії втілення - власне створення і користування ним, тобто його реалізацію. Оскільки образність закладена в самій мові, потреба виходити з образу, відштовхнутися від нього є завжди. При кожному новому слововживанні відбувається взаємодія внутрішнього образу і значення як реалізації першого. Частота вживання, зокрема й у результаті поетичного перетворення думки, забезпечує створення порівняно широкого значення за допомогою одиничного обмеженого словесного образу (знаку) [Эстетика, с. 333]. Інакше кажучи, словесні шедеври поетичної творчості (як плоди самого автора, так і творчі продукти тих, які - іноді впродовж багатьох століть - використовують у власній інтерпретації ці перлини) створюються за допомогою конкретного образу, вираженого в слові. Одним з прикладів цього можуть бути так звані "затемнені" образи "Слова о полку Ігоревім". Оскільки це твір поетичний, у ньому може йтися і про образи передусім поетичні. Але стертість деяких з них пояснюється передусім затемненістю власне словесного образу, тобто уявлення в слові, внутрішньої форми останнього. Реконструюючи деякі образи легендарного "Слова", В.Г. Скляренко приходить, на наш погляд, до несподіваних, проте переконливих висновків.
   Скажімо, в основі праслов'янського врЂмя прийнято вбачати внутрішній образ "час, період", хоч, пов'язуючи його з vьrteti, приходимо до асоціації з verteno "веретено", а, пов'язуючи з verme, - до "обертання, чергування дня і ночі, пір року". Як відомо, на вірьовці, мотузові наші предки в'язали вузлики, що символізували часові періоди (дні, місяці, роки). Мотуз перетворювався у своєрідний ланцюг, який поступово, з плином часу розпростувався, розмотуючи так звані часові роки, тобто часові періоди, позначені на ньому. Це дало підказку одному з етимологів Й. Зубатому вбачити зв'язок слова врЂмя не з дієсловом vьrteti "вертіти, повертати", а з дієсловом vertі "зв'язувати, зав'язувати", тим самим вбачати в названому слові глибинний образ "в'язання". Пристаючи до цієї версії, В.Г. Скляренко витлумачує один із поетичних образів "Слова" - "меча времены чрезъ облаки" не виразом "кидаючи тягарі (чи громаддя) через хмари (облаки)", як більшість тлумачів-перекладачів, а виразом "метаючи "времена" через хмари" [Скляренко, с. 10 - 11]. Автор "Слова" цим хотів, можливо, через образ мотузу з часовими вузлами поетично передати нетерпеливі й погрозливі нагадування Ярослава Осмомисла своїм сусідам-князям, супротивникам-правителям про скінчення відведеного їм часу ("скончаниє временЂ") на той чи інший його ультиматум. До речі, відгомоном у мові колишнього "кидати мотуз із часовими вузлами під ноги кому-небудь" як рішуче нагадування про щось пов'язане з визначеним часом, можна вважати вирази знаходити час, втрачати час, давати час тощо - кальки з відповідних давньоруських словосполучень (пор. ближчі до оригіналу рос. находить время, терять время, давать время). "Врем'я" тут вказує на колись явно конкретний предмет з часовим значенням, пор. ще модифікації цього образу в народному та авторському виразах: "Прийде врем'ячко - достигне яблучко і само відпаде" (прислів'я); "Дівчино-серденько! Жартуй, поки є врем'я" (Є. Гребінка). Для наших предків просторове (зміна дня і ночі через схід і захід сонця, "народження" нового місяця, "вмирання" й "народження" сонця, пов'язані зі змінами пір року) втілювалося в "опредметнення" часовідліку (мотуз-ланцюг-вервечку із зав'язаними на ньому вузликами, який можна було метати, кидати, давати, губити, знаходити тощо). Звідси час-"врем'я" може бути наявним або відсутнім, може рухатися й зупинятися, приходити й відходити і т. ін., що є одним із свідчень розвитку людського мислення від конкретного до абстрактного, що підтверджується усталеними формулами.
   "Народне життя, - говорить О.О. Потебня, - відбувається в я, для якого все мимоплинне є зовнішність" [Эстетика, с. 250]. Реконструювати той чи інший поетичний (особливо традиційний) образ без урахування цієї обставини важко, а часто й неможливо, оскільки образ (або єдність образів) у поетичному творі не лише споріднений з образом-уявленням у слові, а часто й дорівнює уявленню (отже глибинному образу) в ньому. У цьому контексті особливо увиразнюються традиційні епітети, що характеризують власне слово - влучне, точне, а також глибина визначення О.О. Потебні поетичної правди як влучності слова, здатності чи нездатності викликати в думці певне значення (с. 366). Поетична природа слова криється в етномовній пам'яті, а коріння його метафоризації - в глибинах національної свідомості. Все це виступає передумовою витворення як шедеврів поетичного фольклору, так і великих зразків авторської національної мовотворчості. Скажімо, прислів'я як народний поетичний образ є завжди точним відтворенням дійсності, хоч це передусім інакомовлення в широкому розумінні слова, тобто завжди інше і більше, ніж у ньому міститься. Словесна форма прислів'я як образно-поетичного вислову є зовнішньою його формою, знаком. Внутрішня ж форма прислівного виразу - це його глибинне уявлення, образ (або єдність образів) як збудник минулої думки і водночас актуалізатор нових смислів. Поетичний образ як зв'язковий елемент між зовнішньою формою і значенням створює передумови того, що перед нами у прислівному поетичному творі постає символіка невизначеного ряду подібних життєвих обставин і водночас потенційний збудник пов'язаних з ними почуттів і образного мислення. Саме переносність (метафоричність) прислівного поетичного образу забезпечує щоразу художнє одкровення і водночас художню типовість. О.О. Потебня наводить прислів'я "не було снігу, не було сліду", зауважуючи, що зовнішньою його формою виступає комплекс звуків, розмір і найближче значення, а внутрішня (образно-поетична) форма реалізується при вживанні (с. 310). Поетичний образ щораз застосовується, "приміряється" "до слова кажучи, прикладаючи", отже стає прикладкою, притчею (тут до речі нагадати традиційні вислови "не до вас приміряючи", "ні до ладу, ні до прикладу", вживані зазвичай щодо сталих народних характеризувальних зворотів).
   Інше прислів'я "під лісом бачить, під носом не бачить" О.О. Потебня наводить для підтвердження одного з можливих внутрішніх його смислів, зокрема чим людина може цікавитися (отже й що аналізувати) в першу чергу. Предметом її зацікавлення спочатку радше виступають речі далекі, наприклад вона може заносити у літопис воєнні подвиги і т. ін., а потім, значно пізніше, починає цікавитися звичним для неї побутовими явищами: спочатку - що таке сонце, блискавка, хмара, а потім уже - що таке домашнє вогнище, зелене дерево і т. ін. Але при цьому віддалене пояснюється близьким, бо воно часто повторюване, враження від нього більш розчленоване (с. 447). "Ліс" як щось більш віддалене, часто непевне, навіть нечисте (кажуть: "Єден дивиться до ліса, а другий - до біса") протиставляється "домові", близькому й рідному для людини, бо "дім на чотирьох ногах". О.О. Потебня звертає увагу на сталий зворот "як у лісі" (тобто "не дома, не з близькими, не з дружнім оточенням") на противагу типовому "я тут дома (як дома, удома)" (с. 300). Недарма ж про бездомного, безрідного, самотнього кажуть: "У лісі родився, нічого не знає". Або ще: "Як у лісі гукнеш, так і одгукнеться", тобто "як ти з людьми (оточенням) поведешся, так і вони з тобою", від цього залежить, чи ти "будеш людиною серед людей чи вовком у лісі".
   Разом з тим О.О. Потебня застерігає: "Думка, що все те, до чого застосовувалося образне прислів'я протягом століть, міститься в ньому самому, - не менш казкова, ніж перетворення віршового розміру на сокола, що краде божественний напій". Дослідник дозволяє собі вигукнути: "Адже нас багато, а тлумачений нами образ один!" (с. 331). Дійсно, властивість будь-якого поетичного твору - відносна непорушність образу і змінюваність його значення (при використанні "до слова" розуміння щоразу оживає). Отже, прислів'я як поетичний образ однаковою мірою твір і діяльність (доти живе, доки в етнопам'яті не стираються риси, з яких складається образ). Тому О.О. Потебня радить розрізняти дві сторони поетичних творів: образ і значення (с. 375). При цьому троп він іменує стрибком від образу до значення (с. 421), яке в поетичному творі зазвичай називають ідеєю (с. 310).
   Постає питання символізації, інакомовності, характерної для народних прислів'їв, пісень, казок тощо. Символізації зазнає звичайно значення слова через узагальнення його внутрішнього образу, тому символи завжди мають щось спільне з тим, що вони символізують (не випадково грецьке слово symbolon означає "зіставлення") [Жайворонок, с. 40 - 43]. Символ щодо означеного, за О.О. Потебнею, сприймаємо в троякому відношенні [Эстетика, с. 222-224]. Найглибиннішою природою символіки є порівняння або зіставлення предметів, а потім уже їхніх образів (дівчина-калина, дівчина [червона] як калина, дівчина розквітає калиною). В основі будь-якого зіставлення лежать асоціативні зв'язки (у вищенаведеному прикладі це колір (червоний) і пора (молодість), характерні для природи людини і рослини). Якщо, скажімо, риба асоціюється з водою, то можливі два варіанти поєднання цих концептів - риба з водою або риба у воді (коли йдеться про природний стан існування риби) і риба без води (коли такий стан порушується), тому кажуть: "Велика риба в великій воді сидить" або "Почуває себе, мов риба у воді". На цій основі базуються пісенні образи, що передають або природній стан людини (її душевної рівноваги), або ж стан її душевного неспокою, пор. цитації О.О. Потебні із фольклорних записів Я. Головацького: "Жили б ми, серце моє, як риба з водою", "Ой як тяжко на безводьї рибі почувати, Без милого на чужині тяжче проживати" (с. 245). Згадаймо примовку: "Ми з тобою, як риба з водою [: я на лід, а ти під спід]". Символізований асоціативний зв'язок, закладений в образі "риба з водою", передбачає не обов'язково злагоду, любов закоханих чи рідних, близьких людей, а іноді просто певну обумовленість якогось тісного зв'язку, чийогось єднання, напр.: "Козак з бідою, як риба з водою" (прислів'я), "Ви з книжками, як риба з водою" (І. Нечуй-Левицький).
   Асоціативне уподібнення реалій чи явищ природи до фактів життя і діяльності людини стає основою для символізації розладу людини з природою, яка є байдужою до людських станів. Звідси розлив води символізує горе людини, замуленість водоймища чи лугу - нещасливий шлюб, а гасіння пожежі - утішання в горі (с. 248). Каламутна (сколочена) вода - ознака нещасливого кохання, людських злих навроків: "Гей, сірі гуси воду сколотили, Вражі люди дівчину відбили" (пісня). Тиха вода (підступна, руйнівна, та, що "береги рве", "береги ламає") символізує розлуку, нерозділене кохання: "Тиха вода, тиха береги зриває, Лихая година з пари розлучає", "Гиля, гиля, сірі гуси, на тихую воду, Кличе козак дівчиноньку к собі на розмову. - Порадь мене, дівчинонько, як рідная мати, А чи мені женитися, а чи тебе ждати?" (пісня), пор. ще варіант: "Тече річка невеличка з вишневого саду, Кличе козак дівчиноньку собі на пораду і т.д." (всі наведені вище уривки взято з пісень у записах С. Тобілевич). Бистра вода теж не сприяє щасливому коханню: "- Ой плили качата бистрою водою, Немає, дівчино, правдоньки з тобою" (там само). Взагалі вода у піснях частіше пов'язується з нещасливим коханням, безщасністю, див. напр., пісні у записах С. Тобілевич "А у полі верба, під вербою вода" або "Ой на ставу, на ставочку пливуть качки в три рядочки", де є такі рядки: "А я живу в Божій карі, Не дав мені Господь пари".
   Берег (а також луг) теж виступає ворогом щасливого кохання, про що побіжно зауважує О.О. Потебня, але в нього наводяться приклади символізації берега (також облогу) як побутового ворога (між ними він виставляє знак дорівнює), напр.: "Ой колись були ярі та пшениці, а тепер облоги; Ой колись були вірні сусідочки, а тепер вороги"; "Посіяла-м ружу круту меже берегами: Ой як тяжко мені жити меже ворогами!" (з пісень у записах Я. Головацького) (с. 251). Ми ж звернімо увагу на асоціацію берега-лугу з несудженим, який, зрештою, з друга перетворюється на ворога: "Ой піду я не берегом-лугом, Зустрінуся з несудженим другом. - Здоров, здоров, несуджений друже, Любилися ми з тобою дуже! Любилися, як голубів пара, Розійшлися, як чорная хмара" (пісня в запису С. Тобілевич). З цієї пісні очевидно, що берег-луг для дівчини був колись місцем щасливих зустрічей з коханою людиною, але не став знаком, символом щастя, тому тепер дівчина обминає це місце (пор. тут "піду не берегом-лугом" - "зустрінуся з несудженим другом"). Яскравим прикладом образу-символу "розлучної" тихої води може бути відома пісня у запису С. Тобілевич "Ой тихо, тихо Дунай воду несе", де героїнею виступає зведена вдовиним сином дівчина (образ "косу чеше" символізує втрачену дівочу честь).
   Як бачимо, та чи інша пісня як продукт народної творчості може бути розчленована на складники з метою пояснення образів, про що зауважує й О.О. Потебня (с. 243). Це може бути зайвим підтвердженням, що поезія (мистецтво), як і наука, є тлумачення дійсності, її перероблення для нових, складніших, вищих цілей життя (с. 339), життя духовного, внутрішньо-психологічного.
   Другою природою символізації, на відміну від порівняння (зіставлення), є протиставлення, зокрема, за О.О. Потебнею, протиставлення символу предметові, напр., з одного боку голуби та їхнє літання, а з другого, - літа та їхній швидкий плин, як у пісні "Ой по горі, по крутії голуби літають" у різних її записах, пор.: "Над горою високою голуби літають: Я розкоши не зазнала, а літа минають"; "Понад гору високую голуби літают: Я розкоши не зазнала, літа се минают…" (у записах Я. Головацького); "Ой по горі, по крутії голуби літають, Не зазнала розкоші - вже й літа минають" (у записах С. Тобілевич). О.О. Потебня зауважує, а в іншому своєму творі наполягає, що високе літання птахів має смисл нічим не обмежуваної свободи (с. 223-224, 247). При цьому розкoші теж символізують свободу, привілля для людини, як і високий політ птаха. Хоч, на наш погляд, тут не слід ігнорувати різновиду птахів, про яких ідеться, - голубів. Як зауважує М.І. Костомаров, голуб для українців є символом любові в усіх її різновидах і проявах ("кохаються, як голубів пара", "мій миленький, голубоньку сивенький!", "братоньку мій милий, голубоньку сивий!") [Костомаров, с. 88]. Оскільки в зазначеній пісні предметові протиставляється символ саме у вигляді голуба, не виключено, що в поняття "роскoші" включається й символіка любовних почуттів, тобто в пісні може йтися й про те, що героїня не встигла зазнати щастя в коханні, а літа (молоді, звичайно) минають безслідно (згадаймо у Т. Шевченка: "А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою"). Взагалі голуби в народній свідомості є благовісною птахою, недарма кажуть: "Голуби воркують - буде тепло, гарна днина", "Де водяться голуби, там хата не горить".
   Виразним протиставленням рослинних образів для увиразнення дівочої долі є концепти жито (пшениця) / трава (блавати) і жито / пшениця, про які О.О. Потебня говорить у своїй рецензії на збірник пісень Я.Ф. Головацького, пор.: "Посію я жито - трава зеленая; Ци то, Боже, твоя воля, що я нещасная"; "Сіяла пшеницю, вродили блавати; Ой кого я вірно люблю, трудно занехати". Образ "не родиться жито (чи пшениця)", а тільки "трава зеленая" символізує обмануті дівочі надії щодо кохання (хлопець не кохає, а дівчина не може його забути). Натомість протиставлення образів жита і пшениці ("посіяла жито, вродила пшениця") мало б символізувати виправдання дівочих сподівань (пшениця краща, ніж жито), проте наступні рядки пісні ("чи то ж, Боже, така воля, що нещасна моя доля?") цьому суперечать. О.О. Потебня підозрює, що при записах народних пісень етнографами трапляються явні зшивання, що призводять як до алогізмів змісту, так і до порушень віршованого розміру пісні [Эстетика, с. 241-243]. В одній з пісень у запису С. Тобілевич жито й пшениця як символи вірного кохання протиставляються розлогам на місці засівання цими злаками як символу розбитого кохання стараннями лютих ворогів: "Ой де було жито, де була пшениця, там тепер розлоги, А де було вірне кохання, там тепер вороги".
   Нарешті, третім підґрунтям для символіки виступають причинові відношення, які теж породжуються із порівняння (с. 224). Багаті на це народні повір'я. Скажімо, блискавка порівнюється з птахом, що дає потім підстави приписувати птахам, зокрема дятлові, певні властивості блискавки (існує повір'я, що дятел знає і користується розрив-травою або розрив-каменем) (с. 448). У росіян, як відомо, є повір'я, що розрив-трава, зібрана на Івана Купала, здатна розламувати будь-які запори й замки. А під словом "блискавка" у народі розуміють розрив хмар, який відбувається задля того, щоб архангел Гавриїл (а раніше Перун) бачив, де ховається чорт і стежив за напрямом пущеної стріли. Чи не тому грім символізує слово, а блискавка, тобто громовий удар, - діло? (с. 246). Інший приклад. Сонце здавна сприймалося як велике коло або палаюче колесо. І, навпаки, в запаленому через тертя земному колесі вбачали певні властивості сонця. За повір'ям, сонячні колеса вказують на добрий урожай (кажуть: "Сонце в кругах - до урожаю"). Особливо виразно постають причинові відношення у символіці хвороб і одужання. Скажімо, бешиху слід лікувати вогнем або предметом (скажімо, ганчіркою) червоного кольору, бо бешиха (рожа, вогнець) у мові зближується з вогнем і червоним кольором (с. 224). Не випадково постали народні повір'я про легендарний вогнистий цвіт папороті, який нібито з'являється тільки на Івана Купала, і той, хто його зірве, буде ясновидцем. Повір'я ці також пов'язані з культом сонця як символом та джерелом життя природи й людини.
   Етносимволіка на мовному тлі - перспективний шлях дослідження глибин національної мови, співвідношення словесного образу з образом поетичним, взагалі образної природи самої мови. "Тільки з погляду мови, говорить О.О. Потебня, можна впорядкувати символи у відповідності зі світоглядом народу" (с. 225). Кращі зразки цього демонструє нам сам великий мовознавець.



ЛІТЕРАТУРА

Потебня А.А. Эстетика и поэтика. - М.: Искусство, 1976.
Потебня А.А. Мысль и язык. - К.: Синто, 1993.
Скляренко В.Г. "Темні місця" в "Слові о полку Ігоревім" // Мовознавство. - 1999, №6.
Жайворонок В.В. Лексична підсистема мови і значення мовних одиниць // Мовознавство. - 1999, №6.
Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. - К.: Либідь, 1994.