В.В.Жайворонок

Національна мова та ідіолект

(Мовознавство.- №6.- 1998)

   Мова як суспільний продукт - це національний організм, який є не лише вмістищем і виразником предметів і явищ об"єктивного світу, але і його творцем. Між ладом мови, вважав В.фон Гумбольдт, та успіхами в інших видах інтелектуальної діяльності існує безперечний взаємозв"язок. На його думку, зв"язок цей криється у животворному віянні, яке мовотворча сила через сам акт перетворення світу на думки, що здійснюється в мові, гармонійно поширює на всі його сфери¹. Хоч мова як загальнолюдський феномен - організм функціонально-універсальний, форми його вияву різні, і кожний народ у власній мовотворчості йде своїм шляхом, часто неторованим і тернистим. При цьому кожна мова по-своєму неповторно відбиває суть людської мови взагалі². Відбиття єдиного об'єктивного змісту різними національними формами - явище значно складніше, ніж звичайне співвідношення змісту і форми. Різні позначення світу речей у різних мовах - це й різне його бачення різними народами. Тому інтелектуальну самобутність народів можна вважати наслідком їхніх мов³.
   Інтелектуальна діяльність етносу допускає в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його духовним запитам, а з другого, - не порушують усталеного ладу мови. Мовна система приймає в своє лоно символізовані відчуття, споглядання, уявлення і дає їм друге існування, вище, ніж їхнє безпосереднє наявне буття⁴. Як би ми не розмежовували інтелектуальну діяльність і мову, насправді такого поділу не існує. Можна цілком погодитися з думкою Гумбольдта: "Мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова"⁵. Оскільки ж дух національної мови виявляється у єдності (синтезі) суб"єктивного з об"єктивним, у самовираженні суб"єктивного через значення, спроектоване на об"єктивне, народ, творець мови, виступає щодо неї сутнісною об"єктивністю, а індивід, реалізатор та інтерпретатор мовної системи, - суб"єктивністю. У результаті тісної взаємодії мовотворчості народу з мовотворчістю індивідів у мові об"єктивуються ті чи інші нові мовні факти суб"єктивні за своєю природою.
   Таким чином, у мові як загальнолюдському суспільному явищі вбачаємо трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем. Причому мову як творіння народу сприймаємо радше образно, а ось мову як творіння індивіда, слідом за Гумбольдтом, можна прийняти як аксіому, оскільки вона породжується індивідуально, до того ж тільки тоді, "коли кожний покладається на розуміння всіх, а всі виправдовують його сподівання"⁶. Отже, та чи інша національна мова, спираючись на сукупність духовної народної сили, є разом з тим набутком окремого індивіда, прагматично зорієнтованого на цей колективний продукт, тобто засобом самовираження кожної конкретної людини⁷. Як наслідок цього, індивідуальний акт мовлення становить процес самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює її. Проте, привласнюючи мову, мовотворець вільний у виборі засобів мовного вираження і невільний. Суб"єктивність процесу спілкування вступає при цьому у взаємодію з об"єктивною його стороною, передусім функціональною спрямованістю мовлення. Адже вживання слова - це підпорядкування його певним конкретним потребам спілкування, отже індивідуальне слововживання є індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсності мовні форми.
   Майстер слова, особливо художнього чи публіцистичного, намагається "видобути" з кожної мовної одиниці максимальний семантико-стилістичний ефект і разом з тим уміло реалізувати її експресивні потенції. Лише тоді авторське висловлення вражає своєю точністю та образністю. Якщо вдається таке щасливе поєднання (а воно під силу лише видатним художникам слова), тоді можна говорити про індивідуальний стиль мовлення (ідіолект). За Бюффоном, "стиль - це людина", тому зв"язок між манерою мовлення та особистістю найтісніший. Чим колоритніша особистість, тим оригінальніший її мовленнєвий стиль, оскільки внутрішні якості особистості неминуче виявляються в її мовленні. "Роль окремих осіб, - зазначав Л.А.Булаховський, - безперечна в історії літературних мов як в епоху їх формування, так і в процесі розвитку".⁸
   Активна позиція мовців (і передусім видатних представників тієї чи іншої епохи) розкривають терені розвитку їхньої рідної мови ставить перед лінгвістами проблему постійної та глибокої взаємодії між мовою та її носіями, які свідомо чи несвідомо впливають на норми рідної мови, на її можливості і ресурси⁹. Мовленнєва особистість розвивається на певному історико-філологічному тлі, що формує її відповідно до стану розвитку суспільства, з одного боку, і стану розвитку мови, - з другого. Л.А.Булаховський, віддаючи належне творчим заслугам Т.Шевченка в розвитку української літературної мови, М.Лютера - у розвитку німецької, а В.Караджича - у розвитку сербської, разом з тим зауважує, що ролі осіб "аж ніяк не треба й перебільшувати: в мові яскравіше, ніж деінде, виступає залежність усякого, хто говорить або пише, від того, що було вже до нього, від того, як уже говорять і пишуть інші"¹⁰.
   Звичайно, майстрам слова такої величини, як Т.Шевченко, М.Лютер чи В.Караджич, належить особлива роль у національній мовотворчості. Саме в мові окремих індивідів, які імпонують середовищу соціальним становищем, своїм розумом, талантом, освітою, культурністю, часто й зароджується активний процес розвитку літературної мови¹¹. Виділяючи як основну ознаку мови Т.Шевченка її народність, нерозривний зв"язок із живими народномовними джерелами поряд з чотирма іншими - надзвичайною емоційною насиченістю, багатогранністю лексики і фразеології, простотою і ясністю характеру висловлення, спрямованого на найбільшу дохідливість та максимальну зрозумілість, автори "Курсу історії української літературної мови" справедливо відзначають, що перша ознака об"єднує всі інші в те органічне ціле, що й зробило мову великого поета основою сучасної української літературної мови¹².
   Ідіолект виростає з тієї чи іншої національної мови і є одним з виразників духовності нації. Рідна мова стає для майстра слова немовби одкровенням, яке допомагає йому пізнати самого себе як творця й осмислити навколишній світ. Саме мова допомагає творцеві самоусвідомити себе, а справжньому талантові активно сприяти національному самоусвідомленню власного народу. Адже через мову та її носіїв відбувається становлення національної самосвідомості як складової частини самосвідомості людства. З одного боку, розширюється поле використання літературної мови, її застосування в різних сферах суспільно-мовленнєвої практики, а з другого, - свідоме і зацікавлене ставлення мовця до літературної мови дає йому змогу найповніше розкрити себе в усіх сферах соціальної взаємодії¹³. Разом з тим слід розрізняти спонтанну мовленнєву діяльність членів мовного колективу, що характеризується рівнем їхнього знання літературної мови, вмінням досконало володіти нею відповідно до різних комунікативних завдань і ситуацій, нарешті, їхньою загальною мовленнєвою культурою, і свідому літературну обробку мови майстрами слова. "Соціальна природа мови взагалі і літературної зокрема, - зазначає Л.А.Булаховський, - не відбирає в письменника права бути оригінальним у межах, визначених усталеними умовностями спілкування. Письменник має право і разом з тим обов"язок бути оригінальним, мати свій, індивідуальний стиль"¹⁴. Його роль у розвитку національної мовленнєвої культури визначається, по-перше, "відкриттям" і залученням нових, ще не освоєних літературною мовою засобів, що розширюють самі межі і можливості літературної мови, по-друге, оригінальністю й своєрідністю творчої манери висловення, новаторством у галузі мистецтва образного слова¹⁵.
   У кожний момент свого вияву і в будь-який період свого розвитку, як і сама природа, постає перед людиною-мовцем невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось досі не відоме, а почуття - завжди по-новому сприйняти щось досі не пережите. У цьому розумінні мова, як і природа, у своєму безпосередньому бутті непізнаванні. Тому коли в царину художньої мови входить воістину нова і велика індивідуальність, перед нею відкривається безкінечна перспектива духовного життя в слові з його невичерпною безліччю значень і зв"язків у мові¹⁶. Індивідуальність особи постає з індивідуальності народу, тому оригінальність мови особи зумовлюється потенційними можливостями народної мови. Сприймаючи, скажімо, ознаку довгий у просторі й часі, ми вибудовуємо, як мінімум, три синонімічні ряди однокореневих лексем: 1) довгий (який має велику довжину), довжелезний, довженний, довжезний (дуже довгий), довгуватий, довгенький (дещо довгий), задовгий (надто довгий); 2) довгий (високий на зріст), довженний, довжезний, довжеленний (надто високий на зріст); 3) довгий (тривалий у часі) довгенький, довгуватий (дещо тривалий).
   Усталена в мовній системі тріада синонімічних лексем на позначення двох просторових і однієї часової ознак дає широкі можливості для лексичної сполучуваності ключового слова, яке, зрештою, виступає образно-смисловим центром формування фразеологізмів. Ознака "довжина" переосмислюється в ознаку "недосяжність" або "недозволенність" у сталих сполуках мати довгі вуха (тобто "здатні почути таке, чого звичайним не вдаєтсья") і мати довгі руки (тобто "здатні взяти, дістати, загарбати те, чого не можуть звичайні"). Ця сама ознака лягла й в основу переосмисленої ознаки "нестримний" у сталій сполуці довгий язик (мати довгий язик, довгого язика, тобто "бути нестримним у висловленні, особливо небажаному для розголошування"). Саме зіставлення ознаки довжини язика як органа мовлення та його безсловесності лягло в основу образності народного афоризму "у вола язик довгий, та говорити не може". Так само як зіставлення довжини гнучкої гілки рослини з гнучкістю видовженої живої вервечки дівочих тіл лягло в основу творення назви народного хороводу "дівоча довга лоза"¹⁷.
   Разом з тим просторова ознака довжини здатна легко переходити в часову ознаку тривалості, оскільки взаємозумовлені простір і час звичайно відзначаються тією чи іншою величиною. Коли йдеться, скажімо, про довгу дорогу, то маємо на увазі вже не стільки її довжину (розмір), скільки тривалість її подолання у часі. Але так чи інакше, і перше і друге взаємозумовлюють одне одного. На цій зумовленості будуєтсья і значення фразеологізмів довга пісня і довгий ящик, як і дещо застарілий тепер фразеологізм довгий карбованець. Щоправда, останній уже втілює вторинну синтезовану ознаку далини і кількості. Синтез ознак спостерігаємо й у локальному народному вислові "довгий Яготин, як собача пісня" ("видовженість і протяжність").
   Т.Шевченко переосмислює просторову ознаку як уже власне кількісну в сполуках довгі літа й довгі дні, пор.: "Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала?", "Бог послав на довгі дні тобі такую радість". Якщо у наведених текстах ідеться про неозначено-кількісну ознаку "багато" (пор. ще в народній пісні "дай дні довгі нам жити, щоб тебе хвалити"), то в іншому контексті ця сама ознака переосмислюється у синтезовану "нескінченність і численність": "Із тьми, із смрада і з неволі Царям і людям на показ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах…".
   Слово, за Гумбольдтом, не є еквівалентом чуттєво-сприйманого предмета чи його ознаки. Це радше еквівалент того, як цей предмет було осмислено мовотворчим актом у конкретний момент винайдення слова (додамо - і образу). У цьому Гумбольдт убачає головне джерело багатоманітності виражень для того самого предмета та його ознаки¹⁸, як це ми спостерігали зі словом "довгий". До речі, інші компоненти зазначених вище синонімічних рядів потенційно здатні виступати в мовленні замінниками ключового слова в наведених сталих сполуках. Це ще зайвий раз підтверджує думку О.О.Потебні про внутрішню форму слова як відношення форми слова до свідомості, як матеріалізатора власної думки людини про той чи інший предмет¹⁹. У результаті зовнішній бік слова (його зовнішня звукова форма і зовнішній значеннєвий смисл) мають ознаки чогось вищого (можливо, глибинного) внутрішнього в ньому (асоціативного етимологічного образу як основи зовнішнього смислу і зовнішньої форми). Тобто слово, зберігаючись у перетвореній формі з чогось зовнішнього, що звучить, у щось внутрішнє, що означає, сприймається нами вже наявним буттям, оживленим думкою²⁰. Адже говорити й писати чужою мовою ми вчимося пізніше, ніж її розуміємо, так само як немовлям спочатку розуміємо рідну мову, а потім уже нею говоримо і пишемо. Тобто поняття людина усвідомлює через слово і разом зі словом, отже воно водночас є продуктом змісту і значення, що втілюються в той чи інший знак. Тому внутрішню форму слова ми б конкретизували як зафіксований у пам"яті носія мови абстрагований образ того чи іншого поняття, потенційно відтворюваний через ту чи іншу ознаку денотата. При цьому пам"ять слід розуміти двояко: як утримувача імені і як його відтворювача. Крім того, особливістю людської пам"яті, як відомо, є не лише свідоме відтворювання слова, а й механічне²¹. І якщо перше характерніше для акту мовотворення, то друге - для акту прагматичного мовлення. Хоч, звичайно, співвідношення між даними актами щодо участі в них відтворювальної пам"яті значно складніші - елемент механічності превалює у будь-яких виявах мовної діяльності.
   Визначальна роль у становленні слова та його значення у мові належить національно-культурному (етнопоняттєвому) і національно-мовному (етноспецифікаційному) тлу, тобто рівню фонової обізнаності етносу в системі понять і системі мови. Якщо між історією мови та історією народу поставити знак рівності, то на різних етапах розвитку етносу та його мови спостерігаємо різний рівень фонової обізнаності етносу. Народ - такий самий організм, як і людський індивід²², і мова для нього спочатку виступає засобом пізнання, закладеним у його єстві, а вже потім рушієм духовності, інтелектуалізатором його суспільності і, нарешті, об"єктом спеціального пізнання. "Що означало для народного життя слово взагалі? - ставить перед собою запитання В.Бєлов і відповідає. - Слово наші предки дорівнювали до самого життя. Слово породжувало й пояснювало життя, воно було для селянина охоронцем пам"яті і запорукою безкінечності майбутнього. Воно втішало, допомагало, рухало на подвиг, заступалося, лікувало, надихало. І все це відбувалося само собою, природно, як течія річкової води або як вервечка днів і зміна пір року"²³. Отже, мова - це дух людини як духовного організму і дух народу як організму суспільного, оскільки здатність до неї закладена в кожному індивіді, але реалізується вона лише в процесі спілкування. Саме в цьому процесі реалізуються три елементарні функції використання мови: називання предметів реального світу, пов"язування названого одне з одним, локалізація названого в просторі і часі щодо мови²⁴. Як говорив Гегель, "ми мислимо іменами, і наша відтворювальна пам"ять має і пізнає в імені предмет і разом з предметом - ім"я"²⁵. Вибір імені для предмета залежить від характеру сприйняття його ознак і зв"язків з іншими предметами, від досягнень народного досвіду в пізнанні цих зв"язків і самої істини буття предметів у просторі й часі. Оскільки наявне буття - це результат становлення, а останнє є основним визначенням усього сущого, то відбиття наявного буття у слові - результат процесу становлення мовної системи у часовому й посторовому вимірах етносу.
   Національна мовотворчість іде шляхом нарощування мовних засобів вираження. Розширення меж пізнання об"єктивного світу етносом у процесі свого розвитку спонукає до пошуку нових мовних форм відтворення для нових понять і образів. Оскільки ж пізнати внутрішню сутність природи до кінця людському розуму не під силу (речі, за Гегелем, непізнаванні²⁶; додамо до цього, що й слова теж), то пошук ведеться більше в напрямку форми (скажімо, поетичної в мові), ніж у напрямку змісту. У слові глибинною істиною виступає сутність значення, мисленню ж часто доступна лише поверхнева форма (зовнішня форма і зовнішній зміст). Етимологізація - це лише процес пізнання у слові особливого, окремого, але обмежений безкінечним, отже й істинним. Зрештою, мислення як осягнення особливого у слові має своїм продуктом і змістом лише категорії (визначення, залежність, співвідношення, асоціативність, опосередкування).
   Пізнання змісту слова, зокрема його внутрішньої форми, може бути продуктивним при морфемному і фономорфологічному зіставленні лексем-відповідників у близькоспоріднених мовах, пор. укр. і рос.: при-тул-яти-ся і при-слон-ять-ся; при-тяг-ати і при-влек-ать; при-дивл-яти-ся і при-гляд-ывать-ся; при-сув-ати-ся і при-двиг-ать-ся; за-пізн-ити-ся і за-позд-ать. При такому зіставленні особливо видно, як цілісний зміст слова розкладається на частини (форми), свою протилежність. Частини відмінні між собою і відносно самостійні. Але вони є частинами остільки, оскільки, взяті разом, становлять ціле. "На шкаралупу й на ядро марно ділити природу: все у ній неподільне", - писав Гете. І все ж виокремлене ядро слова як його внутрішня форма здатне багато сказати про його природу. Інша річ - художній образ. Як влучно зауважує В.Бєлов, його не можна пояснити до кінця, "він руйнується або відсувається кудись убік від нас при наших спробах розібрати його на частини"²⁷.
   Саме непоясненність образу як вищого тріумфу духу стає передумовою того, що пошук на шляху розбудови образності слова позначається відносною свободою вибору. Разом з тим свобода чи несвобода вибору засобів вираження має свою специфіку в тій чи іншій національній мові. Кожна мова має властивий тільки їй набір тропів, фігур і національномовну систему семантичних модифікацій слововживання. Тому створення письменником нового значення слова чи усталеного словосполучення - це розгортання і поглиблення семантики останніх, оскільки внутрішній зміст слова, образ фразеологізму завжди мають перспективу переосмислення. Адже "в мову як систему... входять "слова", що становлять у кожній даній мові свою дуже складну систему, живі способи створення нових слів, а також схеми або правила побудови різних мовних єдностей - все це, звичайно, соціальне, а не індивідуальне, хоч і ґрунтується на реальному "мовленні" членів даного колективу"²⁸. Отже, зовнішні соціальні чинники виникнення слів і утворення значень так чи інакше співвідносяться і регулюються внутрішніми законами розвитку мови, зокрема її словникового складу. Історична змінність співвідношень зовнішнього і внутрішнього у розвитку слова і значення створює передумови відкритості лексичного знака, зокрема його здатності переходити свою потенційну межу. Сфера його використання може поширюватися, а семантика увиразнюватися.
   Семантичні зрушення виявляються спочатку лише в індивідуальному акті мовлення. Справжні "знахідки" в галузі мовотворчості завжди залишаються в загальномовному руслі і, розширюючи мовні рамки як контекстні, оказіональні, образні явища, втягуються, зрештою, в загальномовні відношення, закріплюються в загальномовному вживанні. Якщо ж окремі з них так і залишилися індивідуальними утвореннями, все одно вони продовжують виконувати в історії даної національної мови свою художньо-естетичну чи пізнавально-інформативну функції. Відзначаючи красу Тичининих вигаданих слів на зразок яблуневоцвітно, виноградно чи пшенично, Л.А.Булаховський підкреслював, що вона може вмерти тільки разом із прекрасним оточенням цих слів на своїх місцях, тобто "там, де їх ужито, вони живуть і довго житимуть своїм повним художньо-естетичним життям, на своєму місці вони є збагаченням мови як засобу, що служить виявом певної діючої образності та емоційності"²⁹.
   Індивідуальна мовна творчість не завжди збігається із загальноприйнятими мовнолітературними нормами, що часто бувають ідеальними. І все ж, загальнолітературна норма виступає сполучним елементом функціонально-стильової структури мови, основними полями якої є книжний і розмовний її типи. На крайніх полюсах цих полів перебувають, з одного боку, наукове (максимально об"єктивоване) мовлення, а з другого, - місцевий (увиразнено суб"єктивований) говір³⁰. Саме ідіолект, що виступає рушійною силою розвитку стильової системи мови, інтегрує у своїй творчості її поля, з"єднуючи полюси. Звичайно, міра цієї інтеграції в різних мовних стилях різна. Наприклад, гнучкість стилю естетизованих художніх жанрів, ближчих до дохідливих способів живого спілкування, не є обов"язковою для інтелектуалізованих наукових текстів, що характеризуються зазвичай стійкими, тривалими відкладеннями, нагромадженими книжно-писемною традицією. "Наукова мова, - писав Л.А.Булаховський, - є та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосується точності виразу, і де, на догоду цій суворій точності, на задній план може відступати забезпечення легкості сприймання"³¹. Саме точності наукового висловлювання підпорядковуються всі засоби мовного вираження: "сувора диференційованість слів-понять (наукова термінологія), будова фрази з настановою на виразну залежність одна від одної її частин та чіткість застосовуваних між ними скріп (сполучників, займенників тощо), вигострена в її спеціально інтелектуальних моментах пунктуація. Настанова на індивідуальність виразу в науковій мові не проголошується її доконечною, особливою цінністю"³².
   Науковий стиль викладу вимагає об"єктивування власного Я, усунення особистісно-індивідуальних ознак висловлювання. Цьому служать різні усталені в науковому мовлення засоби вираження, зокрема множинні означено-особові дієслівні форми теперішнього і майбутнього часу, напр.: згадаємо, переказуємо, як бачимо, придивимось, гадаємо, звернемо увагу³³. Значно менше зустрічаємо однинну означено-особову форму дієслова на зразок "дозволяю собі процитувати кілька слів...". Наукове мовлення багате на пасивні дієслівні форми теперішнього і минулого часу та безособові на =но (визначається, вставляється, недооцінюється, вимагається, надається, пересипається, вживаються, створюються, як уже згадано, як зазначено), а також на активні зворотні дієслівні форми теперішнього часу типу звертаютсья, висловлюється, перетинаються, намагається.
   Досить поширеною дієслівною формою наукових текстів є інфінітив, який також нівелює суб"єктивність мовлення. У переважній своїй більшості це дієслова на означення різних способів дії - загальнорезультативного (усунути, відповісти, викликати, визнати, припустити, унаочнити, звернути увагу), однократного (почати, зазначити, відповісти, покласти), багатократного (підтримувати, враховувати, протиставляти, культивувати, вимовляти), реляційного (дивитися, бачити, вбачати, дивувати, зважати, твердити). Якщо множинні особові дієслівні форми максимально узагальнюють суб"єкт мовлення, навіть тоді, коли у висловлення включається особова займенникова форма ми ("коли шукаємо для своєї думки відповідної словесної форми, ми часто відчуваємо себе творцями мови", "разом з тим ми добре розуміємо, що мова не була б можливе без діяння також елементів деякої нашої пасивності"), то інфінітивні форми, в свою чергу, об"єктивують висловлення, усереднюючи суб"єкт мовлення в ньому ("не можна, звичайно, пройти і повз той добре відомий факт, що...", "варто зазначити принагідно, що...", "треба зазначити також, що...").
   У результаті співвідношення змісту наукового висловлення і дійсності безвідносно до конкретної особи значна кількість конкретних ознак, дій і станів зазнає процесу абстрагування, наприклад прикметники типу глибокий (глибокі зрушення), вільний (вільна сполучуваність), широкий (широкий контекст), великий (велика література), розконкретизовані дієслова типу бачити, дивитися, брати, розглядати, випливати, переходити, стояти, лежати, ставити, зв"язувати, підкреслювати, вести, показувати, прислівники - посилювачі ознаки на зразок винятково, особливо, надзвичайно, вкрай, значно, далеко, дедалі, щораз.
   Наведені приклади особливостей функціонування мовних одиниць у науковому стилі свідчать про реальний процес об"єктивування мовленнєвих знаків - від абстрагування окремого слова до максимального узагальнення цілого висловлення, що в остаточному підсумку веде до формування усталеного наукового визначення (яскравими ілюстраціями наукового узагальнення у фразі можуть служити наукові визначення різних авторів, наведені нами у цій статті). При цьому слід зауважити, що зміст наукового висловлення об"єктивується незалежно від національної форми його вираження на противагу художньому, яке зберігає свою суб"єктивність і при відтворенні його іншими мовами. Це зовсім не означає, що наукове мовлення нівелює феномен ідіолекту. Навпаки, авторська індивідуальність постає й з наукового тексту, передусім з його внутрішньої форми, тобто із співвідношення змісту висловлення та авторського погляду на його предмет. Іншими словами, ідіолект у сфері наукового мовлення визначається тим, наскільки індивідуальне у висловленні стає загальним, тобто мірою об"єктивації суб"єктивного в ньому. "Правила" наукового пошуку істини вимагають від автора дбати більше про зміст вислову, а не про його форму, оскільки вона так чи інакше значною мірою регламентована.
   Навпаки, жанри художньої літератури й публіцистики передбачають яскраве вираження авторської мовленнєвої особистості, передусім у напрямку пошуку оригінальної форми висловлення. Це пояснюється тим, що вказані жанри надають великого значення зображувально-виразовим можливостям мови. Класичні їхні зразки широко використовують різноманітні мовні засоби впливу на читача, що ґрунтуються на художньому (образному) переосмисленні предметів, ознак, дій. Під пером майстра смислова структура слова ускладнюється. У ній поєднуються художня спрямованість твору в цілому та авторська творча індивідуальність зокрема, що виявляється у вмілому поєднанні слів предметно-точних і асоціативно-точних (метафоричних), супроводжувані активізацією метафоричних значень (та інших асоціативних нашарувань) у словах. Унаслідок цього ускладнюються системні відношення, нарощуються образні вживання, посилюються художні ознаки мовлення. Інакше кажучи, на основі потенційних можливостей слова, зумовлених як його внутрішньомовними системними зв"язками, так і екстралінгвістичними факторами (знаковим зв"язком його з предметним світом), відбувається прирощування змісту образу. Отже, якщо науковий ідіолект увиразнює слово в плані його спеціалізації (термінологізації), тобто моносемії (пізнаванності визначення), то художній ідіолект увиразнює слово в плані його метафоризації (образності), тобто полісемії (непізнаванності образу).
   Насамкінець зауважимо, що коли вершиною художнього узагальнення мовних одиниць виступає "крилате", афористичне висловлення, то переосмислення слів і словосполучень на шляху наукового узагальнення та абстрагування веде до формування влучного наукового визначення. Як перше, так і друге відзначаються сталістю й відтворюваністю, але якщо перше тішить естетичні мовні смаки, то друге - інтелект. Так чи інакше, система законів, за якими будується мова, як система колективна, "є даною для кожного індивіда" (чи то художника, чи інтелектуала - В.Ж.): вона вища за нього, і він не владний нічого змінити в ній... Разом з тим ця система має багаті засоби для вираження будь-якого дерзання думки, будь-яких її нюансів, аж до найтонших - тільки треба віднайти ці засоби"³⁴. Думки Л.В.Щерби ще раз підтверджують взаємозв"язок соціального (національної мови) та індивідуального (ідіолекту). І якщо соціальне є постійним імпульсом для виникнення індивідуального, то індивідуальне, в свою чергу, виступає гарантом розвитку і збагачення соціального.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества.- В кн.: Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкозенанию. - М., 1984. - С. 67.
2. Манакин В.Н. Основы контрастивной лексикологии: близкородственные и родственные языки. - Киев; Кировоград, 1994. - С. 23 - 24.
3. Гегель Г.В.Ф. Энцилопедия философских наук. - Т. 3. - Философия духа. - М., 1977. - С. 295.
4. Гумбольдт В. фон. Зазнач. праця. - С. 68.
5. Там само.
6. Там само. - С. 66.
7. Гегель Г.В.Ф. Зазнач. праця. - С. 214.
8. Булаховський Л.А. Вибрані праці в п"яти томах. - Т. 1. - К., 1975. - С. 324.
9. Будагов Р.А. Воздействие человека на язык.- В кн.: Современные проблемы литературоведения и языкознания. - М., 1974. - С. 397.
10. Булаховський Л.А. Зазнач. праця. - С. 324.
11. Шахматов А.А. Очерк современного русского литературного языка. - М., 1941. - С. 107.
12. Курс історії української літературної мови.- Т. 1.- К., 1958.- С. 211 - 212.
13. Смирнов Л.Н. Проблемы социолингвистического анализа славянских литературных языков.- В кн.: Х Междунар. съезд славистов. [Докл. cов. делегации]. - М., 1988. - С. 230.
14. Булаховський Л.А. Зазнач. праця. - С. 462.
15. Див.: Ефимов А.И. Язык сатиры Салтыкова-Щедрина. - М.: Изд-во МГУ, 1953. - С. 9 - 10.
16. Гумбольдт В. фон. Зазнач. праця. - С. 82.
17. Див.: Словарь української мови// За ред. Б.Грінченка. - Т. 1.- К., 1996.- С. 26; пор. такий самий принцип творення назви народної гри "довга лоза" (видовжена вервечка зігнутих хлоп'ячих тіл, через які перестрибують по черзі задні учасники, стаючи попереду в тому самому положенні).
18. Там само. - С. 103.
19. Потебня А.А. Мысли и язык.- В кн.: Потебня А.А. Эстетика и поэтика. - М., 1976. - С. 115.
20. Гегель Г.В.Ф. Зазнач. праця. - С. 303.
21. Гегель розрізняє три види пам"яті, вважаючи механічну окремим її видом (Гегель Г.В.Ф. Зазнач. праця. - С. 301).
22. Гулыга А.В. Философская антропология Вильгельма фон Гумбольдта.- В кн.: Гумбольдт фон В. Язык и философия культуры. - М., 1985. - С. 20.
23. Белов В. Лад. - М.., 1982. - С. 222.
24. Степанов Ю.С. Имена. Предикати. Предложения.- М., 1981. - С. 281.
25. Гегель Г.В.Ф. Зазнач. праця. - С. 302.
26. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. - Т. 2.- Философия природы. - М., 1977.- С. 267.
27. Белов В. Зазнач. праця. - С. 76.
28. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. - Л., 1974. - С.43.
29. Булаховський Л.А. Зазнач. праця. - С. 424.
30. Кодухов В.И. Обще языкознание. - М., 1974. - С. 177.
31. Булаховський Л.А. Зазнач. праця. - С. 445.
32. Там само.
33. Тут і далі ілюстративний матеріал почерпнуто з наукових творів Л.А.Булаховського.
34. Щерба Л.В. Литературный язык и пути его развития.- В кн.: Щерба Л.В. Избранные работы по русскому языку. - М., 1957. - С. 131.