В.В.Жайворонок

Міфологія і мовний світ народу в інтерпретації О.О.Потебні

(Наукова спадщина О.О.Потебні в контексті сучасності:
IV Міжнародний конгрес україністів.- К., 2002.- С. 74-80)

   Анімістичний світогляд як основа всіх давніх вірувань¹ глибоко вкорінився в народі, його творчості й мові. Одвічне стремління людини до об'єктивного пізнання світу породжувало міфи й відбилося в її мові. Відгомін світоглядних переконань етносу лишився в нашій мові й сьогодні. Коли ми кажемо: "сонце сходить, заходить, сідає, встає, підбилося в зеніт, ховається за хмари", "ударив грім", "вітер виє, свище, нагинає верхів'я дерев, несе хмари пилу", "буря реве, вириває з корінням дерева", - то навіть не підозрюємо, що всі ці мовні конструкції - породження давнього анімістичного світогляду, хоч сьогодні вислови сприймаємо як звичайні типові мовні звороти, схеми, функціональні формули.
   Про це писав О.О.Потебня: "Для людини в міфічному періоді свідомості" такі вислови - "повні істини доти, доки між порівнюваними предметами вона визнає лише несуттєві відмінності"². Наприклад, для неї порівняння "хмари-баранці", "хмари-тканина" - істина, на відміну від нас, бо так тоді людина це сприймала. І ми не маємо перелицьовувати, на думку вченого, той чи інший міфічний вислів на сучасну мову, а лише, спираючись на дані міфу, беремо на себе відповідальність пояснити сукупність порівняння, тобто проникаємо в предмет міфічного сприйняття хмари. Бо, з одного боку, за Потебнею, "мова є головне і первісне знаряддя міфічного мислення"³, а з другого , - за Потебнею і Гумбольдтом, "мова в усьому своєму обсязі і кожне слово зокрема відповідають мистецтву, причому не лише за своїми стихіями, але й за способом їхнього поєднання"⁴. Ще один приклад за Потебнею. Одна з основ порівняння посипання (згадаймо старовинний новорічний і різдвяний обряд) і дощу полягає в тому, що сипкі зерна дрібні, як краплі дощу (звідси "дощ сипле" і постійний епітет дощу дрібний). Саме порівняння сипання й лиття досить звичайне в мові. Значення "лити" в дії "сипати" давніше від власне поняття "сипати" (можливо, тому "борщ насипають")⁵.
   Сонце, що постає у наших далеких предків спочатку в жіночому образі богині (пригадаймо в колядках порівняння сонце-княгиня, сонце-матір, сонце-вдова, сонце-панна), зображується у фольклорі як жива, розумна істота, княгиня-господиня, що походжає по двору якогось пана-господаря, убрана в золотий убір, у кований золотий пояс, а на поясі, на золотих ретязях, носить золоті ключі⁶. В образі пана господаря вбачаємо ж якогось хазяїна родини хлібороба чи князя. Він гарний, пишний, гордий та багатий, живе на горі, його двір на сімох стовпах, обгороджений золотим терном, з дорогими точеними золотими ворітьми. На його дворі калинові й золоті мости, понакривані столи, на яких стоять золоті свічі, золоті кубки з вином, лежать пишні калачі з ярої пшениці. На господареві сорочка як лист тоненька, як біль біленька, випрана в Дунаї (в цій назві уособлювалася річка як така або вода взагалі, яку предки також обожували). Сорочка висушена на туровому розі (поширений колись у наших краях бик-тур був символом сили, відваги та мужності, пор. у "Слові о полку Ігоревім" вирази буй-тур, яр-тур і наймення Тур на означення ратних подвигів Ігоревих дружинників).
   Господар сидить за столами, схиливши голову й глибоко замислившись. Через калинові й золоті мости до нього й приходять у гості богиня Сонце, також місяць, зорі і дрібен дощик. Сам господар ходить через Дунай по калиновім мості до раю. В особі господаря можна бачити давній міфічний образ якогось світлого бога, можливо, Білобога, батька Перуна. Широкий господарів двір - то небо з його світилами, а тернова золота огорожа - то блискавка. Золоті й калинові мости - то хмари, веселка і проміння сонця на небі. Відомо ж, що веселка в уяві предків - це дорога в рай, тому вона на тлі хмар, очевидно, й є калиновим мостом через Дунай, що веде в рай (райдуга, можливо, "дуга в рай"). Отже, Пан-Господар - давній найстаріший бог світла й неба, можливо, Сварог, батько Дажбога-Сонця (див. Іпатіївський літопис). Називаючи його шанобливо Паном-Господарем, народ підкреслював цим його багатство і щедрість (чи не тому кажуть: "Бог багатий, то й нам дасть").
   Уславлюючи хліборобську працю, народ вбачав у її плодах Божі щедроти, тому в обрядових піснях звертався до Пана Господаря так: "Відчиняй, Пане, ворота,Бо йде твоя робота.Несем тобі вінки Із твоєї нивки - Житнії, пшеничнії, Щоб були величнії!"
   Це було своєрідне жертвоприношення головному світлому богові, з волі й за допомогою якого людина мала всі щедроти землі, передусім хліб: "Як у лісі гілок, Як на небі зірок, Як піску у морі - Стільки кіп на полі".
   Поступово Сонце як божество набирає чоловічих рис (як і в міфології інших народів - бог сонця Індра в давній Індії, Мітра - в Персії, Геліос - у давній Греції). На Русі Сонце також постає в чоловічому образі, ототожнюючись із Дажбогом. Княгиня Ярославна у "Слові о полку Ігоревім" звертається до Сонця як до Господина, по суті, як до Господа (поняття "господин" і "господь" тоді ще не розрізнялися). Там же Сонце називається "світлим-трисвітлим". Русичі могли називати Сонце Трояном, первісне значення назви якого треба вбачати в триєдиному божестві, в трьох сонцях в одному, в трьох Янах⁷. Не випадково Троян був таким же богом у слов'ян, як Купало, Ярило, Дажбог. Якщо до цього додати старовинну назву Сонця Коляда (можливо, від "коло", бо сонце "ходить по колу"), то ряд назв обожненого сонця можна пояснити різними найменнями його у різних слов'янських племен, які здавна були ревними сонцепоклонниками. Більше того, один із дослідників слов'янської міфолоії С.Бергман у назві слов'ян убачав вказівку на давній міф про їхнє походження від сонця і припускав перестановку звуків: свал[іус] - слав - слав'янин (слов'янин, старі "склавин", "славин"), тобто той, що походить від сонця. До нас дійшли фольклорні "Божі" образи сонця: святе, чисте, Боже, праведне, благовісне, святочне, священне. В одній з народних пісень натрапляємо на звернення до сонця як до бога: "Сонечко ясне, ти святе, ти прекрасне". Або ще: "Ой піду я темним лугом, Оре милий своїм плугом, Чужа мила поганяє І к сонечку промовляє: Помож, Боже, чоловіку, Щоб так орав, поколь віку".
   Сонце так і залишилося в уяві віруючих людей як око Боже, вид Божий (у християнстві всі прикмети бога сонця перенесено на Христа, "сонце правди"). Щоб удався весільний коровай, співають, аби він був, "як Бог милий, як день білий, як яснеє сонечко!" Побожне ставлення до сонця назавжди збереглося у підсвідомості людей, особливо віруючих, напр. у І.Нечуя-Левицького: "Я не дівка тепер, не свічу волосом проти праведного сонця…"
   Відгомоном поклоніння наших предків головному небесному світилу є такі народні афоризми: "Досить (буде) одного сонця на небі", "Сонце на всіх однаково світить", "Сонечко в дорозі не спіткнеться", "Сонце гріє, сонце сяє, вся природа воскрешає".
   Пошанування сонця як джерела життя пов'язане з його добовим і річним циклами. Щоденний схід сонця сприймався як його народження, а захід - як його смерть. Захід сонця (коли воно сідає/заходить) є його відходження, тому й смерть людини порівнюють із заходом сонця. Померлий, за повір'ям, відправляється в далеку путь (звідси, за Потебнею, відійти означає "померти", відхідна - "канун, що читають над умираючим")⁸. Здавна вважають, що справжня смерть земної істоти можлива тільки із заходом сонця. Покійників ховають до заходу сонця, щоб їхня душа встигла відійти разом із сонцем, яке йде на спочинок. Щоденний відхід сонця та його народження, а також щорічне завмирання його при повороті на зиму і відродження при повороті на літо виробили у свідомості людини річний ритуальний (зазвичай хліборобський) календар. Він тісно пов'язаний з природою та з хліборобством, тому всі наші стародавні свята - це хліборобські обряди, зміст яких був просякнений культом сонця. Церкві так до кінця і не вдалося повністю витіснити дохристиянський цикл старих річних свят, тому вона припасовує до нього власні календарні святки. Відповідно мова зберігає назви стародавніх свят - Коляда, Купала, Стрітення (Стрічення), Покрова (покривання) як старовинна символіка шлюбу, Русалії, Великдень (старовинне, ще язичницьке свято зустрічі весни зі скаканням на дошках, з гойданням на гойдалках, з крашанками та писанками - їхнім биттям і качанням, з веселощами, співами і хороводами). Мова також зберігає дохристиянські назви місяців, що походять від народних наймень стану природи (січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень); пор.також регіональні народні наймення окремих з них: сніжень, березоль, березіль, студень, зимобор, капельник, косень, жнивець, сівень, зазимник, падолист, хмурень та ін.
   Поведінкою людини керували сили, які, на її думку, владарювали над нею. Це не лише світлі, добрі сили, але й сили злі, нечисті. Всі вони визначали передусім людську долю, її щастя, її життєву дорогу, на якій могло трапитися всяке. Зупинімося на поняттях і словах високого порядку, які хвилюють кожну людину за всіх часів при її житті під сонцем. Здавна вважали, що існує якась вища сила (її звали Долею), і вона розподіляє між людьми життєві блага. Кожен просив у цієї сили своєї долі, частка від цих благ (звідси значення "вища сила або воля Божа, яка визначає все, що відбувається у житті", пор.у І.Цюпи: "Тільки глибоко десь, на дні дівочого серця, ятриться біль, що не знає вона отакого тихого людського щастя, що обікрадена злою долею її щира і вірна любов"). Про явно культове походження поняття доля (чогось надприродного, що, проте, супроводжує нас у повсякденні) свідчать численні народні афоризми з цим словом: "Долі і найбистрішим конем не об'їдеш", "Своєї долі і конем не об'їдеш", "Доля карає й вельможного і незаможного (неможного)", "Доля не питає, що хоче, те й дає", "Зустріла мене доля серед чистого поля", "Лихая доля і під землею надибає", "Нема долі без солі", "Нема долі - пішла за водою", "Ніхто не знає, де кого доля чекає", "Пішов шукати по світах свою долю", "Ще ніхто не втік від своєї долі", "Як доля когось карає, то перше розум відбирає". Пор.ще контексти літературного походження, зокрема у Т.Шевченка: "Ой по горі роман цвіте, Долиною козак іде Та у журби питається: Де та доля тиняється? Чи то в шинках з багачами? Чи то в степах з чумаками? Чи то в полі на роздоллі - З вітром віється по волі? - Не там, не там, друже-брате, У дівчини в чужій хаті, У рушничку та в хустині Захована в чужій скрині.
   "Доле моя, щастя моє! - притискуючи міцно до себе Галю, шепотів він [Чіпка]. - Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося... - Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому - нічого... - Доля? Гляди лишень, Галю, чи доля то? Чи не самі люди, бува, й винні?.." (Панас Мирний).
   Поняття й слово "щастя" етимологічно споріднене з долею. Це "добра доля". Одвіку вважають, що щасливий той, кому випала добра, "нещербата" доля, до кого вона прихильна. Тому щастя і доля як семантичні варіанти-дублети вживаються у народних виразах: "Доля (щастя), мов трястя, кого схоче, того й нападе", "Без долі (щастя) й по гриби не ходять". Не випадково обидва слова виступають також синонімами, напр.: "Дівка не без щастя, козак не без долі" (приказка); "Кому щастя, тому й доля" (приказка); "О Боже мій милий! Така твоя воля, Таке її щастя, така її доля!" (Т.Шевченко), "Як без щастя, як без долі в світі жити молодому!" (С.Руданський), "І рушник вишиваний на щастя, на долю дала" (А.Малишко). Як синоніми, вони функціонують у персоніфікованих звертаннях до коханої, рідної людини - "доле моя, щастя моє!" (І.Нечуй-Левицький), "щастя моє! доле моя!" (Панас Мирний). Разом з тим між поняттями є й істотні відмінності. Якщо в одвічному уявленні народу доля може бути або гіркою, поганою, лихою, жорстокою, зловісною, клятою, немилосердною, суворою, трагічною, злою, "горбатою", "щербатою" (тобто нещасливою), або ж, навпаки, прихильною, доброю, ласкавою, милосердною, світлою, святою, то щастя - хоч і різним за станом виявлення, але завжди бажаним, жаданим (бо посланим тільки прихильною долею). Це завжди стан цілковитого задоволення життям, відчуття радості й душевної рівноваги (звідси, очевидно, й різні значення виразів "випадати на долю", тобто "ставати неминучим" і "випадає щастя", тобто "з'являється щаслива нагода, везе, щастить"). Особливо виразно це ілюструє такий контекст: " - І я був би радий, коли б се щастя на вашу долю випало. Тільки зумійте вдержать його в руках, бо воно мінливе, як шуми весняні" (М.Івченко). Вершиною блаженства стає неминучість щастя, хай і мінливого, але все одно щастя, доброї долі. Синонімія зазначених понять і слів сприяє об'єднанню їх у пару щастя-доля (доленька): "Вік звікувала, щастя-долі не знала" (приказка); "Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати" (Т.Шевченко); "Мати на світ родила, та щастя-долі не наділила" (Панас Мирний); "А вже кому на сім світі не талан, щастя-долі нема, то чи й купиш" (Ганна Барвінок); "Ніхто свого щастя-долі не вгадає" (М.Стельмах); "І зозулі кують, щастя-долю дають" (Григорій Тютюнник). Ці контексти ілюструють значення вказаної складної лексеми - "успіх, щаслива доля, добробут, радість у житті". Отже, щастя-доля за значенням ближче до слова щастя, що передає стан цілковитого задоволення життям, відчуття радості, якого зазнає хто-небудь від чогось (пор.у Т.Шевченка: "Спочивають добрі люде. Що кого втомило: Кого щастя, кого сльози, Всіх нічка покрила"). Доля ж у повсякденні передбачає для людини той чи інший хід подій у її житті, збіг обставин, напрям життєвого шляху, що ніби не залежить від її бажання, волі, тобто елемент фатуму таки для неї полишає, бо ж кажуть: "Дитина спить, а доля її росте". Отже, відгомін міфологічних уявлень про Долю-фатум позначився на семантиці слова, яку образно можна передати виразом "що кому судилося", пор.у Л.Глібова: "Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась". Тому свідомо чи несвідомо, а кожний прагне прихильності долі, бо й народ сказав: "Не родись багатий та вродливий, а родись при долі та щасливий"⁹.
   Доля як вища сила визначає все, що відбувається в житті не лише особи, але й суспільства. Отже, вона може передбачати або ні також внутрішню свободу, тобто волю. У цьому разі обидва поняття вступають у синонімічні зв'язки. Не випадково так багато маємо народних афоризмів, ключовими елементами яких виступають саме ці слова: "Яка воля, така й доля", "Де немає волі, там не буває й долі", "Без долі - як без волі", "У неволі нема долі", "Де воля, там доля", "Аби на волі, знайдемо долю". Оскільки одне передбачає інше, кажуть: "боротися за кращу долю", маючи на увазі передусім волю. Згадаймо відомий вірш Т.Шевченка "Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?..", де "вольная воля" і нещаслива доля виступають ключовими образами.
   І доля, гірка чи щаслива, і спізнання щастя-долі, і воля як запорука "нещербатої" долі - всі ці уособлення (до них ще додамо пестливі форми на зразок доленька, щастячко, воленька) є відгомоном віри народу та його сподівань, що втілилися в ті чи інші мовні форми, а головне, в кров і плоть світоглядної етнокультури. Щодо кожної окремої людини, то сподівання на дарунки долі, мабуть, закладені в нашому родовому коді. Якими б ми не були реалістами, нам не вдається зовсім відмахнутися від фатуму (долі), особлива з роками, коли стаємо вразливішими. Нагромаджується досвід, але хіба він звільняє нас повністю від страху? Бо добре ж, як добре, а коли, не приведи Господи, біда? Зверніть увагу, навіть з простого словникового тлумачення слово біда антонімічне слову щастя (отже й складному щастя-доля) - "нещаслива пригода, пригода, що завдає кому-небудь стаждання, нещастя, лихо". Мабуть, і зменшено-пестливі бідка, бідонька, бідочка постали від запобігання перед бідою, через страх перед нею. Народ точно давав діагноз можливому приходові біди, - "млин меле - мука буде, язик меле - біда буде". І все-таки, чому про біду народ часто говорить як про щось живе, майже реальне, пор.: "Як одна біда йде, то й другу за собою веде"; "Біда не сама ходить, а з дітками". Або ще: "Біда біду гонить", "Біда учить хліба". А річ у тім, що Біда у дохристиянських віруваннях - одна з персоніфікованих шкідливих вищих сил, окремий бог, демон (звідси "біда не приходить сама", "біда біду родить", "біда в хату, а господар із хати" та ін.) Вона не спить, а все пильнує поширитися, тиняється поміж людей, чинить їм збитки і доводить їх до гріха (звідси й народна порада "вхопи біду за хвіст і вдар нею об міст", так само як і "вдарити лихом об землю", бо й лихо, злидні - все у багатобожних язичників, які сидять у нашому єстві й досі, є злою силою (див.про це також у "Лісовій пісні" Лесі Українки).
   Пізнання культурної історії свого народу через його мову особливо продуктивне, бо в кожному питомому народному слові закладено образ, який часто сягає своїм корінням у народну міфологію. Наприклад, уособлення понять весна, осінь, зима, літо, персоніфікація явищ природи породили мовні фомули типу "весна прийшла", "літо відійшло", "зима поле снігом вкрила" обо пісенні образи на зразок "а вже весна, а вже красна", "стороною дощик іде", "туман поле покриває" чи народні афоризми "весна кличе в поле", "летить літечко на крилах", "осінь іде і за собою зиму веде", "цвітна зимка впала", "скільки хмара не стоятиме, а зсунеться" тощо. Народна міфологія залишила свій незгладимий слід у слові і в глибинах усної словесної творчості. Більше того, міфічна словесна творчість, за переконанням О.О.Потебні, не припинилася і в наші дні (тобто в період наукового пізнання природи слова). "Створення нового міфу полягає в створенні нового слова, - говорить він, - а ніяк не в забутті значення попереднього"¹⁰. Сама ж наша "наука в своєму нинішньому її вигляді не могла б існувати, - вважає вчений, - якби, наприклад, порівняння душевних рухів з вогнем, водою, повітрям, всієї рослини з людиною і т.д.,що залишили ясний слід у мові, не набули для нас значення тільки риторичних прикрас або не забулися зовсім"¹¹.



ЛІТЕРАТУРА

1. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: історично-релігійна монографія. - К.,1992. - С.12-14.
2. Потебня А.А. Эстетика и и поэтика. - М., 1976. - С.434-435.
3. Потебня О.О. Зазнач.праця. - С.433.
4. Потебня А.А. Мысль и язык. - К.,1993. - С.128.
5. Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. - Спб., 1865. - С.61-62.
6. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: ескіз української міфології. - К., 1992. - С.10-13.
7. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К.,1992. - С.14-17.
8. Потебня А.А. О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий. - Спб,1865. - С.5.
9. Див.ще: Білоноженко В.М. Щастя-доля//Культура слова. - №12. - К.,1977. - С.76-80.
10. Потебня А.А. Эстетика и поэтика. - М.,1976. - С.439.
11. Там само. - С.171.